«Війна не відміняє дитинство». Як підтримати дітей та підлітків: поради від психологинь, експерток Національної гарячої лінії для дітей та молоді Громадської організації «Ла Страда-Україна»

«Війна не відміняє дитинство». Як підтримати дітей та підлітків: поради від психологинь, експерток Національної гарячої лінії для дітей та молоді Громадської організації «Ла Страда-Україна»

Війна є надзвичайно травмуючою подією. І нам, дорослим, складно лишатися психологічно стійкими в умовах небезпеки, жахливих новин та «емоційних гойдалок». А дітям і підліткам набагато важче: їхня психіка ще не сформувала захисні механізми, як у дорослої людини, і вплив війни переживається болючіше.

Як підтримати дітей і допомогти їм зберегти психічне здоров’я під час війни? Досвідом і порадами діляться експертки громадської організації «Ла Страда-Україна»: Альона Кривуляк, Координаторка Національної гарячої лінії для дітей та молоді, й Ольга Зінченко, психотерапевтка, комунікаційна менеджерка.

Діти та підлітки проходять складне випробування війною

Альона: Із початком повномасштабного вторгнення російської армії на нашій Національній гарячій лінії для дітей та молоді почастішали випадки звернень від дітей та підлітків, які вдаються до селфхарму і мають нав’язливі думки про суїцид. І навіть тих тінейджерів та тінейджерок, які вже робили спроби вчинити самогубство, бо не можуть впоратися з тиском проблем. У нас є кейси, коли за підтримкою зверталися діти, в яких на війні загинули батьки. І навіть випадки, коли це відбулося на їхніх очах.

Українські діти та підлітки змушені жити з жахливими думками. Наприклад, від них можна почути, що краще швидка смерть через суїцид, ніж життя з каліцтвом після ракетного обстрілу. 

Багатьом дітям, батьки яких евакуювали їх за кордон, досі складно адаптуватися. Вони в безпеці, проте почуваються самотніми, адже «відірвані» від рідного дому, сім’ї та друзів. 

До нас звертаються діти з тимчасово окупованих територій. Вони розповідають, що стають свідками злочинів окупантів. І нам дуже болить, коли звернень з тимчасово непідконтрольних Україні територій меншає – адже зрозуміло, що проблем тільки додається. Проте окупанти роблять усе для знищення засобів зв’язку з Україною. 

Також до нас звертаються діти, батьки яких евакуювали їх на безпечні території з родичами, а самі лишилися в зоні бойових дій чи тимчасової окупації. Відсутність зв’язку, хвилювання за батьків – чи виживуть вони? – травмує дітей навіть більше, ніж власне війна. У цих зверненнях стільки болю, що ми знову і знову просимо дорослих, аби між рідним будинком і психікою дитини, вибрати – друге.

Більшість українців та українок, зокрема й маленьких, більше або менше травмовані війною. Проте: близько 80% із нас зможе впоратися та пережити ці темні часи без критичної шкоди для психіки. Більшість наших дітей має всі шанси отримати майбутнє, на яке вони заслуговують. Захист і підтримка дитини – це обов’язок та відповідальність дорослих. 

Вплив війни відчули навіть ті українські діти, які не бачили ворожу техніку, руйнування та смерті. Навіть якщо батьки заздалегідь евакуювали їх на відносно безпечну територію України чи за кордон. Навіть якщо діти ніколи не чули наживо сирени. Вони слухають, про що говорять дорослі, читають і дивляться новини. І хоча війна в Україні триває дев’ятий рік, багато дітей, які народилися вже після 2014 року або були маленькими на той час, відчули це особисто 24 лютого 2022 року. 

Багато дітей так і не змогли адаптуватися до «ковідних» трансформацій, не звикли продуктивно навчатися онлайн та втратили соціальні зв’язки. А війна змусила їх звикати до нової реальності, де є стільки страшних подій.

Вчитися і спілкуватися з однолітками тепер іще важче. Не тільки тому, що порушене відчуття базової безпеки та довіри. А й тому, що друзів, подруг та однокласників з однокласницями розкидало по світу, і не всі можуть бути на зв’язку навіть онлайн, адже багато дітей досі перебувають у зоні активних бойових дій чи тимчасової окупації.

 

Ольга: Базове почуття безпеки порушене в більшості українців та українок. Із перших днів війни до нас звертаються діти та підлітки, яким дуже страшно. Вони живуть із постійною тривогою. Дуже багато звернень пов’язано з панічними атаками, депресивними станами, ментальними розладами. В переважній більшості це зона компетенції психіатрів та психіаторок. Тож, під час консультацій дітей та їхніх батьків, ми частіше наголошуємо звертатися і до цих фахівців та фахівчинь.

Пам’ятайте, що війна не «списує» «довоєнний» біль дітей

Ольга: Війна тільки загострює проблеми, які діти вже переживають. Наприклад, одне з найпопулярніших звернень підлітків – селфхарм, алкогольна та наркотична залежності є наслідками травмуючих подій. Насамперед – домашнього насильства, булінгу в школі, самотності, непорозумінь з однолітками, відсутності підтримки з боку рідних тощо.  

Під час війни, фокус уваги дорослих змістився на виживання. Це перша реакція на небезпеку, і вона правильна. Проте, коли базова потреба в безпеці закрита, всі проблеми не тільки нагадують про себе, а й загострюються стресом в умовах війни.

Альона: Підлітковий вік є кризовим періодом. І в мирні часи проходить він надзвичайно непросто. Підлітки стикаються з безліччю проблем – неприйняття себе, неможливості знайти своє місце в світі та нерозуміння свого майбутнього. Війна стала тим каталізатором, який ще більше поглибив ці проблеми – адже ще складніше уявити, що буде завтра. 

Наприклад, до повномасштабної війни на нашу Національну гарячу лінію для дітей та молоді часто зверталися підлітки, які переживали проблему селфхарму. Тобто, наносили собі шкоду, щоб відчути тимчасове емоційне полегшення. Зазвичай, для цього використовують лезо або інші гострі предмети, розбивають кулаки, б’ють себе по голові тощо. Багато дітей, аби впоратися з цим, працювали з фахівцями та фахівчинями – психологами та психологинями, психіатрами та психіаторками, і досягали успіхів. Проте, через повномасштабне вторгнення росії в Україну, відбувся регрес. Психологічні потреби відійшли на другий план, адже безліч родин мусили евакуюватися і виживати під обстрілами. На жаль, через війну діти знову вдаються до знайомих їм методів впоратися зі стресом та агресією – завдають собі болю. 

Звичайно, це тільки загострює внутрішні проблеми. І зрозуміло, що в дорослих, через повномасштабну війну, також додалося клопотів, аби забезпечити бодай базові потреби дітей. Проте, дбати про психологічний стан, в умовах війни, теж надзвичайно важливо.  

Приймайте різні емоції дітей 

Альона: Страх, смуток, розпач – загалом будь-яка емоційна реакція на війну і дорослих, і дітей є нормальною. Сльози, агресія, тривога, паніка, прагнення до ізоляції – є захисними механізмами психіки в ситуації, до якої життя нас не готувало.   

Діти й самі часто не розуміють свій стан, а тому і керувати своїми почуттями не в змозі. 

Наприклад, дитина може злитися через те, що батьки вивезли її з дому, щоб убезпечити, бо тужить за друзями та подругами. Або навпаки – що батьки не хочуть залишити небезпечну зону, і дитина змушена жити в страху. Часто діти дратуються, бо хочуть повернутися до звичного життя, щоб усе стало, як раніше – і їм надзвичайно складно прийняти, що це неможливо. Вони правда сприймають це як трагедію і їм боляче. 

Ольга: Дуже важливо не погіршувати і без того складний емоційний стан дітей. Наприклад, не можна знецінювати та висміювати їхні проблеми, якщо вони здаються дорослим не вартими уваги чи не на часі. Якщо ви помітили проблему (наприклад, ознаки селфхарму), в жодному разі не можна сварити, соромити, звинувачувати дитину. Їй треба допомогти.

Говоріть з дітьми про війну 

Альона: Часто дорослі не пояснюють дітям та підліткам, що відбувається, щоб захистити їх і не травмувати додатково. Проте, на жаль, ізолювати дітей неможливо. Вони змалечку, все одно, розуміють, що відбувається щось погане, – навіть якщо не бачать війну за своїм вікном. А підлітки мають доступ до інтернету та обмінюються інформацією один з одним та одна з одною. Водночас, тінейджери та тінейджерки ще не мають розвинених навичок критичного мислення і не завжди обирають джерела, яким варто довіряти. Ідеально, коли основним джерелом інформації є саме батьки. 

Наприклад, дітям дошкільного і молодшого шкільного віку розповідати про війну можна в казковому форматі – як історію про боротьбу проти сил зла, в якій добро неодмінно переможе. 

Підлітки розуміють набагато більше. Вони замислюються не тільки про війну, а й про свою національну ідентичність, історію української боротьби за свободу. Спілкуйтеся на ці теми. Будьте максимально відвертими. Вислуховуйте їхню думку. Шукайте разом відповіді в надійних джерелах інформації. Вчіться разом – це тільки  зміцнить ваш зв’язок. 

Якщо дитина ставить вам будь-які запитання – це добре. Підтримуйте її. Звичайно, ви не знаєте всіх відповідей – наприклад, нікому невідомо, коли закінчиться війна. Не всі знають, коли повернуться з евакуації в рідні міста. Розділяйте емоції дитини. Відповідайте спокійно та щиро: «Я не знаю. Правда. Проте я тебе розумію і теж дуже цього хочу. Гадаю, я відчуваю щось схоже. Але я постійно стежу за ситуацією. Обіцяю тобі: щойно вдома стане безпечно – я одразу запропоную тобі збирати валізи». 

Ольга: Дорослим може здаватися, що діти проживають війну простіше, бо менше усвідомлюють. Але це – знецінення дитячих проблем. Їм складніше, зокрема й тому, що вони ще не навчилися керувати своїми емоціями. Почуття переповнюють дітей, навіть маленьких. У них може виникати внутрішнє відчуття ємності, яка вже не може вмістити в себе ще більше смутку та страху. Стабільний та усвідомлений дорослий може стати «ємністю» зовні – через підтримку та турботу, розділити тягар складних емоцій із дитиною, полегшити його, звільнити місце для нового досвіду, зокрема й позитивного. 

Водночас варто усвідомлено обирати форму подачі інформації, яка відповідає віку дітей. Не приховувати правду, але дати відчуття безпеки та не травмувати ще більше. Наприклад, серед наших звернень є кейс, коли батьки зачитували дівчинці жахливі новини про знущання окупантів над мирними українцями та українками, а потім додавали: «Тобі пощастило, що ти в безпеці». Це поганий приклад комунікацій із дітьми про війну – дитина має знати, що її право на безпеку є беззаперечним.  

Подбайте про себе 

Ольга: Батькам властиво не звертати увагу на власні потреби, коли необхідно дбати про дітей. Проте, важливо чути сигнали свого тіла, піклуватися про своє психічне здоров’я – зокрема й заради дітей. Ресурс може закінчитися і в дорослої людини. Але в «розібраному» стані ми не здатні стати опорою для дитини. А це не менш важливо, ніж їжа та дах над головою – діти і так, через війну, втратили забагато опор (наприклад, друзів, подруг та рідний дім). Дуже хочеться, щоб острівцем безпеки для дітей була сім’я.  

Якщо доросла людина розуміє, що в певний момент не може надати опору дитині, бо потребує допомоги сама – таку опору для дитини варто знайти зовні. Наприклад, у родині, терапевтичних та психологічних групах для дітей і підлітків.

Альона: Стан дитини залежить зокрема і від дорослих людей, які піклуються про неї. Тому дбати про свій психологічний стан – це також відповідальність дорослих. «Кисневу маску», правда, варто одягати спочатку на себе.

Стежте за своїм ресурсом. Формуйте коло спілкування, яке допомагає вам лишатися в стабільному стані. Якщо ви відчуваєте, що вашого ресурсу бракує – звертайтеся до психологів та психологинь, адже це питання не тільки ваше особисте, а й добробуту вашої дитини. 

Важливо – не помінятися з дітьми місцями. Взаємна підтримка в родині – це чудово. Дорослі теж мають право проявляти різні емоції. Проте, саме дорослі повинні захищати та заспокоювати дітей, а не навпаки.

Звертайтеся за підтримкою фахівців та фахівчинь 

Альона: Важливо, щоб війна, яка триває в Україні, не призвела до війни у вашій родині – щоб ви з дитиною не перестали один одного та одна одну розуміти. 

Звертайте увагу на «тривожні дзвіночки». Хоча будь-яка реакція на війну є нормальною – якщо певний стан триває вже довго, можливо, дитині потрібна допомога фахівця чи фахівчині. Наприклад, нічого страшного, якщо дитина не хоче комунікувати з батьками та однолітками певний час, треба просто бути поряд. Проте, якщо дитина геть не може адаптуватися, не виходить із кімнати і занурена в себе вже багато тижнів – не ігноруйте це. 

Ольга: Є очевидні ознаки того, що дитині необхідна допомога – наприклад, сліди селфхарму та суїцидальні наміри. І є менш очевидні – щоб помітити їх, слід бути максимально уважними до стану дитини. Наприклад, зміни в апетиті, режимі сну, втрата інтересу до спілкування та хобі. Деякий час такі реакції є нормальними – адже діти також по-різному реагують на стрес та адаптуються до нових умов. Проте, якщо це триває довго – це може вказувати на депресію, яку має діагностувати та лікувати психіатр або психіаторка.  

Альона: Під час війни, і діти і дорослі люди переживають різні складні стани та емоції. Навіть, якщо ви не бачили жахливі картини війни на власні очі. Якщо це так – і вам, і дитині варто звернутися до фахівця чи фахівчині. Це надасть підтримку та допоможе віднайти сили, аби впоратися з переживаннями. Психолог чи психологиня допоможе зрозуміти, як адаптуватися до нової ситуації та прийняти зміни, як підтримувати себе та дитину, коли в цьому є потреба. Українці та українки мають багато можливостей отримати психологічну допомогу в Україні та за її межами, офлайн та онлайн, зокрема й безкоштовно. Повірте, це завжди на часі.

Ольга: Особливо прикро чути від дітей та підлітків, які звертаються на нашу Національну гарячу лінію для дітей та молоді, що вони відчувають потребу в консультації психолога/психологині чи психіатра/психіаторки – але батьки проти цього. Знецінюють проблему чи не хочуть звертатися за допомогою через міфи про «каральну психіатрію», яка не має нічого спільного з реальністю. 

Наприклад, зараз в Україні багато лікарів-психіатрів та лікарок-психіаторок консультують безкоштовно, в тому числі, онлайн. Ми пропонуємо звертатися до них, коли розуміємо, що дитина має ознаки депресії, і вірогідно потребує медикаментозного лікування. За українським законодавством, до 14 років, без згоди батьків, дитина не може звернутися за консультацією та придбати собі необхідні ліки, а відтак – позбавлена допомоги і змушена справлятися самотужки. В такі моменти, особисто я, відчуваю безсилля, бо достукатися до батьків через відсутність прямої комунікації з ними – неможливо. 

Будьте поряд – фізично та емоційно 

Альона: Не залишайте дітей з їхніми переживаннями віч-на-віч. Вони ще не навчилися допомагати собі самостійно. 

Війна не відміняє дитинство. Ми маємо забезпечити дітям це право – і гратися, і робити помилки, і байдикувати, і радіти. 

Якщо в дитини є можливість справлятися зі стресом у безпечній формі – використайте її. Підтримуйте бажання дітей брати участь у будь-яких активностях з однолітками – від гуртків, які працюють в Україні, до таборів для українських переселенців за кордоном.  

Допоможіть дітям адаптуватися. За можливості, поверніть у життя дитини речі, які їй подобаються – наприклад, ритуали (колискова, казка, спільне хобі). І речі, які допоможуть відчути зв’язок із домом і звичним життям. 

Зараз складно будувати довгострокові плани – проте, планування допомагає повернути відчуття контролю. Тому складати перелік справ на день чи на вихідні – має сенс.

Чудово, якщо у ваших стосунках із дітьми багато тактильності – у складні періоди вони особливо потребують, щоб їх обнімали, гладили, брали на руки чи за руку.

Говоріть дітям про те, що ви їх любите, готові захистити, дбаєте про їхню безпеку. Що ви щасливі бути їхніми батьками. Що розумієте почуття дитини – смуток, розпач, страх. Питайте, як справи, як дитина почувається – можна кілька разів на день. Просіть звертатися з будь-якими питаннями. Говоріть, що допоможете знайти способи, як упоратися з будь-якою проблемою. Спокійно, проте щиро, розповідайте про власні емоції – це дає дитині зрозуміти, що і її реакції нормальні, викликає довіру та спонукає ділитися навзаєм. 

Ольга: Дітям потрібна повага, увага та розуміння. Дуже шкода чути від дітей, які звертаються на нашу Національну гарячу лінію для дітей та молоді, що елементарні слова підтримки та похвали вони чують вперше в житті. Хочеться знову і знову звертатися до батьків: будь ласка, слухайте, чуйте, підтримуйте дітей. Вони цього потребують – і під час війни, і завжди. 

Психіка дітей більш вразлива, ніж у дорослих, і водночас – адаптивна. Навіть коли відбувається травмуюча подія – якщо вчасно надати допомогу та підтримку, ризики шкоди значно зменшуються (наприклад, посттравматичні та інші розлади). Захищайте дітей, піклуйтеся про дітей, звертайтеся до фахівців та фахівчинь, у разі потреби: ваша любов дуже важлива і часто її достатньо, проте, й вам може знадобитися кваліфікована допомога – заради майбутнього – вашого та ваших дітей.

Статтю підготувала
Катерина Маєвська