«(НЕ)Видимі жінки»: перформенс у Будинку офіцерів про те, що відбувається поруч із нами щодня

21 квітня 2026 року у Будинку офіцерів відбувся перформенс «(НЕ)Видимі жінки», сценічна вистава про жінок, чиє життя тісно пов’язане з війною, навіть якщо зовні це не завжди помітно.

Захід відбувся за участі Катерина Левченко — Урядової уповноваженої з питань гендерної політики, яка у своєму виступі наголосила на важливості видимості досвідів жінок у період війни та необхідності їх врахування при формуванні державних політик. Її участь підкреслила, що тема, порушена у перформенсі, є не лише особистою чи мистецькою, а й суспільно значущою на національному рівні.

Це була не гучна подія і не вистава з ефектами. На сцені були лише акторки, світло, прості речі і слова. Але цього виявилося достатньо, щоб показати те, що зазвичай залишається поза увагою.

Цей перформенс не про саму війну. Він про життя поруч із нею. Про те, як змінюється щоденність, коли близька людина на фронті, у полоні, поранена або загинула. Про стан, у якому живуть тисячі жінок, тихо, без зайвих слів, часто без можливості пояснити це іншим.

Ці жінки серед нас. Ми бачимо їх щодня, у транспорті, на роботі, в магазинах. Вони можуть виглядати спокійними, зайнятими звичайними справами. Але всередині вони живуть у зовсім іншій реальності, реальності очікування, напруги, втрати або надії.

Саме про це і була вистава «(НЕ)Видимі жінки».

Це жінки, яких ми бачимо в місті, у транспорті, на роботі, в чергах, у кав’ярнях. Вони можуть усміхатися, відповідати на повідомлення, робити покупки, планувати день. Але паралельно вони живуть у постійному очікуванні дзвінка, у напрузі від невідомості, у внутрішній боротьбі, яка не має вихідних. Саме про цю невидиму частину життя і був перформенс «(НЕ)Видимі жінки».

Вистава розгорталася як послідовність п’яти історій, п’яти жіночих голосів, кожен із яких відкривав окремий вимір досвіду війни. Без різких переходів, без пояснень, без спроб підвести до висновку. Глядач не отримував інструкцій, як відчувати, лише можливість бути поруч.

Перша історія — доньки. На сцені проста дія, вона складає посилку. Речі, дрібниці, ведмедик. Те, що тисячі людей роблять щодня. Але за цією дією розмова про батька на фронті, про короткі дзвінки, які іноді не приходять вчасно, про дні, коли телефон мовчить довше, ніж має, і страх починає заповнювати простір. У її голосі немає надриву. Вона говорить спокійно, і саме це робить історію ще сильнішою. Турбота тут не виглядає як героїзм. Вона виглядає як буденність. Але саме ця буденність тримає зв’язок і життя.

Друга історія — сестри, чий брат зник безвісти. Її дія — зашивання. Повільне, повторюване, майже безкінечне, як саме відчуття невизначеності. Вона говорить про стан, у якому немає відповіді. Немає фіналу. Немає навіть слова «втрата», за яке можна було б зачепитися. Є тільки постійний пошук, дзвінки, списки, віра, яка не дозволяє зупинитися. Її досвід — це життя між «може живий» і «а раптом ні». І саме тому він такий невидимий для інших, бо в ньому немає чіткої форми.

Третя історія — дружини пораненого військового. На сцені вона створює щось із матеріалу, який не одразу піддається. Її слова про лікарні, реабілітацію, нову реальність, у якій потрібно вчитися жити заново. Але найсильніше — це не про труднощі догляду. Це про внутрішній стан, втому, злість, сором за ці почуття. Про ті моменти, коли хочеться втекти, і провину за це бажання. Про необхідність бути опорою, коли сама ледве тримаєшся. Це історія, яку рідко говорять уголос. Бо суспільство бачить «він вижив», але не бачить, якою ціною для тих, хто поруч.

Четверта історія — матері, чий син у полоні. Її дія — в’язання. Ритмічне, безперервне, як час, який перестає вимірюватися датами. Вона говорить про очікування без терміну. Про дні, які зливаються в один. Про новини, за які хапаєшся, як за повітря. Про кілька коротких розмов як єдину опору. І про те, як рутинні дії, навіть такі прості, як в’язання, стають способом не розсипатися. У її голосі немає істерики. Є витримка. І саме вона звучить найгучніше.

Остання історія — жінки, яка втратила коханого. На сцені вона працює з трояндами. Земля, коріння, вода. Вона говорить про життя, яке було, і про те, що не встигло статися. Про втрату, яку спочатку неможливо прийняти. Про місяці, коли ти просто виживаєш. Про страх знову жити, ніби це зрада. І про поступове повернення до життя через пам’ять, через дії, через допомогу іншим. Її історія не ставить крапку. Вона залишає відкритий простір, як і сама втрата, яка не завершується, а змінює форму.

Між цими історіями не було різких переходів. Була тиша. І поетичні тексти, які не пояснювали, а дозволяли відчути. Це були паузи, в яких глядач залишався сам із почутим. Без поспіху. Без відволікання. Без можливості «переключитися».

Цей перформенс не намагався дати відповіді. Він не пояснював, як правильно реагувати. Він не будував ієрархії болю, не визначав, чия історія важливіша. Натомість він створював простір, у якому можна побачити поруч іншу людину не лише зовні, а й у її внутрішньому досвіді.

І, можливо, саме тому ця вистава працює так сильно. Бо вона не кричить. Вона не змушує. Вона не тисне. Вона просто показує і залишає тебе з цим.

Після завершення перформенсу не було відчуття «фіналу». Не було розв’язки, яка закриває історію. Було відчуття, що ці жінки нікуди не зникають. Вони залишаються у місті, у житті, поруч.

І, можливо, головне, що змінюється після цього досвіду, це не розуміння війни, а погляд. Погляд на тих, хто поруч. На жінок, яких ми звикли бачити, але не завжди помічаємо.

Перформенс «(НЕ)Видимі жінки» — це про видимість.
Про здатність зупинитися і справді побачити.
І про те, що іноді найважливіші історії, це ті, які звучать тихо.

Перформенс “(НЕ) Видимі жінки” було створено ГО «Ла Страда-Україна» за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України – рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО «Ла Страда-Україна» та не обов’язково відображає позицію урядів Норвегії, Швеції або ІСАР Єднання.