Ґендерно зумовлене та домашнє насильство під час повномасштабної війни: основні виклики та потужні інструменти протидії

Ґендерно зумовлене та домашнє насильство під час повномасштабної війни: основні виклики та потужні інструменти протидії

25 листопада стартувала міжнародна кампанія «16 днів активізму проти ґендерно зумовленого насильства», яка проводиться щорічно з 25 листопада по 10 грудня. Ця кампанія покликана привернути увагу світової спільноти до питань запобігання усім формам насильства щодо жінок.

 

Як повномасштабна війна відобразилася на ситуації з ґендерно зумовленим та домашнім насильством в Україні, які виклики з’явилися в сфері протидії цьому явищу, а також чим важлива акція «16 днів проти насильства» і ратифікація Стамбульської конвенції для протидії насильству за ознакою статі в контексті повномасштабної війни розповідає Катерина Черепаха, президентка організації «Ла Страда – Україна».

news_3154

Як повномасштабна війна вплинула на ситуацію з ґендерно зумовленим, зокрема домашнім насильством в Україні?

В кризових ситуаціях завжди загострюються усі негативні суспільні явища, і ситуації насильства, на жаль, не є виключенням. Це підтверджує пандемія Ковід-19, за якої домашнє насильство і насильство щодо жінок набуло такої поширеності і гостроти, що його називали тіньовою пандемією.

Так само і з повномасштабною війною. Не можна сказати, що кількість звернень, зокрема на нашу гарячу лінію [Національну гарячу лінію з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми та ґендерної дискримінації] стосовно випадків домашнього насильства і насильства щодо жінок стала більшою порівняно з іншими зверненнями. У відсотковому значенні показники майже ті самі, що й у мирні часи. Але треба розуміти, що ця війна поширена на всю територію України, фактично немає жодної області чи жодної людини, яка в той чи інший спосіб не була б зачеплена. З’явилось багато обмежень в можливості постраждалих звернутись по допомогу чи повідомити про випадок насильства, Ми вважаємо, що кількість постраждалих є набагато більшою, але через низку об’єктивних чи суб’єктивних причин зафіксувати усі випадки не є можливим.

Які фактори впливають на те, що зараз дуже складно фіксувати випадки домашнього чи ґендерно зумовленого насильства?

По-перше, під час війни самі постраждалі менше приділяють уваги цій проблемі. Дуже часто жінки, які страждають від ґендерно зумовленого чи домашнього насильства, думають, що їхні проблеми не такі важливі, страшні та серйозні, як те, що відбувається зараз в країні – захоплення територій, масові вбивства, постійні ракетні чи артилерійні обстріли, руйнування критичної інфраструктури тощо.

По-друге, деякі постраждалі не мають фізичної можливості звернутися по допомогу через те, що знаходяться під окупацією або в нещодавно деокупованих громадах, в яких ще не поновили роботу відповідні структури, які мали б реагувати на випадки домашнього насильства чи надавати допомогу постраждалим від нього. Або, як в ситуації, яка актуальна останні тижні майже для всіх українців, через проблеми з електропостачанням постраждалі просто не мають зв’язку, аби звернутися по допомогу.

По-третє, багато хто не ідентифікує домашнє насильство чи ґендерно зумовлене насильство як таке.

Це, що стосується факторів, які залежать від постраждалих. Але є і фактори, які стосуються певних структур, які мають реагувати на випадки насильства.

Треба розуміти, що об’єктивно всі сили нашої держави зараз спрямовані на її захист від російських окупантів. Але бувають такі випадки, коли постраждалі звертаються до певних служб зі своєю проблемою, а у відповідь чують «це не так серйозно, як те, що в країні війна», «у нас немає часу на ваші домашні конфлікти», «вирішіть це якось самі» і т.п.

З 24 лютого неодноразово в ЗМІ з’являлися повідомлення про випадки сексуального насильства з боку російських окупантів щодо українців. Як ви можете прокоментувати ситуацію з сексуальним насильством під час війни?

Ситуації сексуального насильства, пов’язаного з війною, – ще один виклик для України. Не забуваймо, що війна триває з 2014 року, і протягом цього періоду так само були випадки сексуального насильства. Але зараз масштаби набагато більші.

Ситуація з кількістю повідомлень про цей вид насильства така сама, як і з домашнім або ґендерно зумовленим насильством, – зафіксовані цифри і близько не відображають реальної кількості постраждалих.

Однак в ситуації сексуального насильства все ускладнюється тим, що постраждалі не наважуються про нього говорити через страх за своє життя, страх осуду, страх стати об’єктом пліток, які часто поширюються в невеличких містах чи селах, через стереотипи, що функціонують в суспільстві, через віктімблеймінг – звинувачення жертви: «не евакуювалася», «не так подивилася», «не так одяглася» тощо.

Також проблемою є те, що далеко не всі постраждалі, свідки, та й різні структури і суб’єкти реагування вміють ідентифікувати сексуальне насильство. Зазвичай сексуальним насильством за замовчуванням вважається зґвалтування. Але ж насправді це поняття значно ширше і включає і примусове оголення, і дії сексуального характеру, не пов’язані з проникненням, і примушування спостерігати за сексуальним насильством стосовно іншої людини тощо. Не знаючи цього, постраждалі і не подумають заявити про те, що з ними сталося.

Як на вашу думку, після закінчення війни випадків ґендерно зумовленого чи домашнього насильства стане менше?

Проблема ґендерно зумовленого чи домашнього насильства не є чимось новим для нашого суспільства. Вона була актуальною до початку повномасштабної війни, є актуальною зараз, і, на жаль, залишиться такою після нашої перемоги.

Цього року в Україні було ратифіковану Стамбульську конвенцію. В чому ви вбачаєте цінність цього документу для нашої країни у контексті повномасштабної війни?

Положення Стамбульської конвенції застосовуються як в мирні часи, так і під час війни. Це дає ще один сигнал щодо того, що проблема захисту жінок від ґендерно зумовленого та домашнього насильства є актуальною за будь-яких обставин.

Під час війни вразливість жінок і дівчат до насильства за ознакою статі надзвичайно підвищується. Тому ратифікація Стамбульської конвенції, подальші кроки щодо приведення національного законодавства у відповідність до її положень повинні бути тією важливою відповіддю на виклики, з якими стикаються жінки та дівчата в умовах війни.

Ще одним важливим моментом ратифікації Стамбульської конвенції в контексті повномасштабної війни є те, що одним із ключових напрямів, які вона задає, є підтримка і створення спеціалізованих сервісів для жінок і дівчат, які страждають від ґендерно зумовленого чи домашнього насильства. Це надважливо в умовах війни, враховуючи те, що багато об’єктів є пошкодженими або взагалі непридатними до застосовування і велика кількість послуг, яких потребують постраждалі, є обмеженими або недоступними.

Чим в контексті повномасштабної війни важлива міжнародна акція «16 днів проти насильства»?

Акція покликана привернути увагу до ситуації насильства щодо жінок, яке, на жаль, є проблемою не тільки України, а всього світу в цілому. Під час цієї акції консолідуються зусилля усіх можливих суб’єктів: громадянського суспільства, держави, міжнародних інституцій, громадських організацій, засобів масової інформації тощо.

Ця консолідація показує, наскільки глобальною є проблема насильства у світі, і насильства щодо жінок зокрема, і чому важливо про неї говорити, особливо в Україні, особливо під час повномасштабної війни. Адже війна «оголює» ті проблеми, які були в мирний час, і підсилює їх.

Не дивлячись на те, це мирні часи чи кризові, жінки та дівчата залишаються найбільш вразливою до ґендерно зумовленого та домашнього насильства групою населення. Проведення акції «16 днів проти насильства» наголошує на тому, що жодні події в країні, кризові ситуації чи навіть війна, не можуть применшувати той факт, що насильство існує, що насильство – це грубе порушення прав людини, і що на нього необхідно реагувати і вживати усіх необхідних заходів, аби убезпечити, захистити і надати допомогу жінкам, які страждають від насильства за ознакою статі.

Текст: Катерина Горват